Таким чином, Верховна Рада України 20 квітня 2000 року внесла зміни до неоднозначних частин Декрету. У результаті: конституційними визнано розділ I та статті 1, 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України». неконституційною визнано статтю 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України». Дослідивши основний перебіг зазначеного рішення, більше уваги потрібно приділити окремій думці Миколи Івановича, який революційно стверджує, що аргументація Конституційного Суду стосовно неконституційності зазначеного прикінцевого положення є непереконливою. Пан Козюбра зазначає, що у своїй аргументації Конституційний Суд України тлумачить 58 статтю Конституції України, посилаючись виключно на її словесну конструкцію, а не загальний сенс. Таким чином, Микола Іванович підіймає непоширене в пострадянській юриспруденції питання: співвідношення духу та букви закону. Недостатньо для дійсно змістовної та конкретної аргументації лише конкретного тлумачення писаної норми, потрібно звертатися до розгорнутих способів тлумачення (телеологічного, історичного, системного), що надають можливість розглянути ситуацію з більш загального і змістовного погляду. Звертаючись до давньоримської практики «закон зворотної сили не має» (lex ad praeterian non valet), Микола Іванович наводить думку, що наведений принцип створений задля запобігання погіршення життя суспільства, тобто усунення змоги законодавця обмежувати наявний обсяг прав і свобод людей. Подібна спрямованість цього принципу, за аргументацією Миколи Івановича, робить його гарантією безпеки людини у державі, а також посилює довіру громадян до державних інститутів. 47